.svg)
Як жити на війні
.webp)
Проєкт 5K from the Frontline («П’ять кілометрів від лінії фронту») — це візуальна розповідь про війну в Україні. А якщо взяти трохи ширше, то це спроба показати світові, як це: щодня жити в умовах бойових дій.
Люди здатні адаптуватися до змін. Ті, хто звик жити у мирі й комфорті, навіть не уявляють, наскільки. Люди, що живуть у регіонах, де йде війна, звикають до ракетних ударів, сирен повітряної тривоги, дефіциту, тимчасової відсутності світла і дзижчання бойових дронів над дахом будинку, коли вони вкладають дітей спати.
Те, що люди звикають до такого, не означає, що воно їм подобається чи такі умови вважаються нормальними. Стійкість не має бути предметом захоплення. Це єдина стратегія виживання, яка залишилася у тих, кого покинула напризволяще їхня держава, міжнародні інституції, гуманістичні цінності та інші механізми, що їх розробило суспільство у спробі — часто марній — запобігти насильству в ім’я політичних амбіцій чи викривлених ідеологій.
Відколи Росія вперше вторглася в Україну 2014 року, мільйони українців вчаться жити у війні — робити війну своїм життєвим середовищем. І за цей час вони побачили, що зсередини війна виглядає геть інакше, ніж ззовні.
Більшості людей здається, нібито вони знають, що таке війна. Ми бачили війну тисячі разів у фільмах і телевізійних новинах: танки, солдати, вибухи, заплакані жінки, бідолашні біженці. Ці образи знайомі до банальності. Але знаєте що? Здебільшого війна не така. Здебільшого вона здається аж надто нормальною, надто подібною на мир — журналістам і кінорежисерам нема за що зачепитися. Хіба якась маленька деталь, як-от наліплена хрест-навхрест клейка стрічка на віконній шибці чи незвично порожні вулиці, сигналізує: щось не те. Втім, саме ця видима нормальність ненормального — це поєднання жахіття й повсякдення — розповідає найщемкішу історію про життя людини в часі війни.
Ця ж видима нормальність нагадує, що війна не стається з якимось далеким, абстрактним «іншим» — групою людей, яких уявляють повсякчас нещасними і приниженими. Війна стається зі звичайними людьми, які займаються звичайними справами — готують обід, прибирають, переписуються з родичами, п’ють каву, ходять гуляти — навіть за таких екстремальних обставин. Війна може статися будь з ким. І ми хочемо показати цей бік війни, щоб досвід тих, хто у ній живе, став зрозуміліший для інших.
Нас двоє: британсько-шведська фотокореспондентка Анастасія Тейлор-Лінд та українська журналістка і дослідниця Аліса Сопова. Уже десять років ми разом документуємо війну в Україні. Насамперед на Донбасі, бо саме там у 2014 почалася війна і саме там бойові дії найбільш інтенсивні й руйнівні. Більшість сіл та міст, які фігурують у проєкті 5K from the Frontline — Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, Курахове, Торецьк — було знищено після 2022. Цілі міста перетворились на руїни. Там, де мільйони людей жили, працювали, закохувались, виховували дітей, мріяли й збирались усією родиною на вечерю, нині пустка, смерть і руйнація. Ми дотепер стежимо за цими людьми та їхніми громадами — за їхнім досвідом утрати, вимушеної міграції й зусиль відбудувати зламане життя.
.svg)
Ключові події російського вторгнення
Донбас — історичний регіон, до якого належать Донецька та Луганська області — став епіцентром війни Росії проти України з 2014 року, коли підтримувані Кремлем сепаратисти захопили контроль над частиною його території. З 2022 конфлікт переріс у повномасштабну війну, в ході якої Росія намагається захопити весь Донбас. Внаслідок запеклих бойових дій — зокрема у Маріуполі, Сіверськодонецьку, Бахмуті, Авдіївці та Покровську — регіон перетворився на найбільш поруйновану фронтову зону.
Навесні та влітку 2014 року сепаратисти, за якими стояла Росія, захопили контроль над частинами Донецької та Луганської областей, проголосивши «Донецьку народну республіку» (ДНР) і «Луганську народну республіку» (ЛНР).
У спробі зупинити бойові дії було укладено два договори про тимчасове перемир’я: Перші мінські угоди (5 вересня 2014) і Другі мінські угоди (12 лютого 2015). Ці домовленості не змогли зупинити війну, а тільки її заморозили. Наступні вісім років Донбас залишався розділеним, а його жителі — у стані невизначеності.
21 лютого 2022 року Росія визнала самопроголошені Донецьку та Луганську «народні республіки» незалежними державами і використала це як підставу розпочати повномасштабне вторгнення в Україну три дні потому.
Коли російські війська не змогли захопити Київ, здійснити переворот й окупувати всю країну, у квітні 2022 вони перегрупувались на Донбасі, і цей регіон знову став епіцентром війни. Так почався другий етап повномасштабного вторгнення і його головна подія — битва за Донбас.
- Протягом наступних трьох років (2022–2025), війна на Донбасі виглядала так: запеклі бої, важкі втрати серед росіян, повільне завоювання територій. Внаслідок затяжних боїв Росія поступово взяла під контроль багато міст і містечок у регіоні. Зокрема Маріуполь, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Авдіївку та Курахове.
Станом на 2025 рік Росія контролює близько 80% території Донбасу і має намір захопити решту, тоді як українські війська далі чинять опір у все складніших умовах.
Лінія розмежування станом на червень 2014 (June 2014) фіксує ситуацію станом на 18 червня 2014. Інші лінії зафіксовано станом на перший день місяця. Зміст може не відповідати картографічній політиці National Geographic.
Реальна війна тут і тепер завжди здається неможливою — поки не починається насправді
Є випадки, що, здається, ніколи не трапляться саме з вами — наприклад, авіакатастрофа. Чи війна. Хай скільки підручників з історії чи воєнних романів ви прочитали, реальна війна — тут і тепер — завжди здається неможливою. Поки не починається насправді. Навіть коли зростає напруга і відбувається підготовка, ми до останнього моменту вважаємо, що це просто політичні ігри, показове брязкання зброєю. Ну бо хто скидатиме бомби на живих людей у нашу просвітлену епоху?
Тому, коли на голови таки починають падати бомби, люди зазвичай переживають екзистенційний шок. Байдуже, скільки військових експертів попереджали, що це неминуче — початок війни завжди викликає шок, паніку, заперечення. Здається: «Так, усе зайшло задалеко, але тиждень-другий і все закінчиться, інакше бути не може». На Донбасі 2014 року, а 2022 на решті території України — як у численних війнах до і після — люди гарячково пакували валізи, запасалися продуктами, стояли в чергах на заправках і до банкоматів та готувалися пережити важкий тиждень-другий, поки все скінчиться.
Та бойові дії, якщо вже почалися, за два тижні ніколи не закінчуються. Минає час, становище тільки гіршає, і натомість починає вибудовуватись нова реальність. Людина розуміє: поки жива, вона мусить їсти, спати, чистити зуби і піклуватися про ближніх. Поступово список завдань довшає. Якщо до війни ви бігали, одного дня ви подумаєте: «Чому б мені не піти на пробіжку замість того, щоб витріщатись у відчаї на стіну?» Якщо любили читати, в’язати чи пекти, то знову візьметесь за улюблену справу, щоб відволіктися — так, навіть під звуки вибухів. Якщо у вас лишилася робота, ви працюватимете далі, бо гроші самі себе не зароблять, навіть під час війни. Поступово вибухи, танки і озброєні солдати на вулицях вашого міста стануть тлом вашого життя, а не основною подією. Люди не можуть безкінечно жити в надзвичайному режимі. Треба рухатися далі.
В Україні ми роками спостерігаємо за цим процесом. Ось один-єдиний приклад. З 24 лютого 2022 року Наталя, програмістка з Києва, щодня публікувала в соцмережах по одному фото свого життя. Перший місяць фотографії були майже однакові: чорно-білі знімки її близьких і котів, один коло одного на матраці в кімнатці десь на заході України, куди вони евакуювалися. На двадцять сьомий день Наталя виставила перше кольорове фото. На тридцять п’ятий день — знімок з парку. На шістдесят третій — зображення розквітлого абрикоса. На вісімдесят восьмий — кухонний стіл, а на ньому сир і пляшка просеко. Минуло тисячу днів — і Наталині щоденні фото майже нічим не відрізняються від знімків із життя середнього класу десь у Європі. Майже.
Дослідники, які вивчають війну, кажуть, що така поведінка цивільних — уперто продовжувати повсякденні справи навіть за найжахливіших, сюрреалістичних обставин — це мирний опір, небажання дозволити насильству визначати перебіг їхнього життя. Саме таке поняття мирного опору ми намагаємося зафіксувати й осмислити під час роботи в Україні.
Родина Гриників смажить шашлики на недільному пікніку під Авдіївкою, 2019.
Олена Дьячкова (посередині) й Олександр Докаленко вечеряють разом із сусідкою Валентиною удома в Авдіївці, 2018.
Володимир поливає свій сад на околиці Лиману, 2023.
«Не знімайте, як ми п’ємо вино! Що люди скажуть?»
«Е ні, Анастасіє, не знімайте, як ми п’ємо вино! Що люди скажуть? Подумають, ніби ми розважаємось під час війни». В Україні ми чули такі прохання безліч разів.
З 2018 року ми щороку повертаємося на Донбас і зустрічаємося з родинами, які за цей час стали для нас не просто героями публікацій, а друзями. Часто вони запрошують нас на вечерю в саду, барбекю чи пікнік. Бо як ще проводити час із друзями в українському селі влітку?
Така реальність, от і все. От тільки вона не вписується у стереотипні уявлення. Сторонні глядачі підсвідомо очікують, що жертви війни завжди ходитимуть стражденні, нещасні та пригнічені. Проте війна в Україні триває вже більш як десять років. Хіба людина може так довго відчувати самі лиш негативні емоції? Такі очікування стають моральною нормою, що забирає в людей, які живуть у війні, право жити це важке життя якнайкраще і не приховувати щирі емоції.
Українці, постраждалі від війни, інтуїтивно знають це неписане правило. І часто просять не фотографувати їх у радісні чи святкові моменти, щоб не наразитися на осудливі коментарі про те, що їхня поведінка аморальна чи недоречна. Але ми сприймаємо такі моменти як прояви сили та стійкості і намагаємось змінити їх сприйняття.
Зруйнований міст через річку Сіверський Донець у Богородичному, 2023.
Медик із Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, позивний «Ван Дам», на базі у Слов’янську, 2023.
Цей діалог між Людмилою, медсестрою на пенсії з Торецька, та її трирічною онукою ми почули влітку 2018 року. У той час багато батьків, дідусів і бабусь на Донбасі приховували від дітей, що то насправді за звуки гриміли у прифронтових містечках, і вигадували натомість різні побрехеньки. Вони сподівалися, що війна скоро закінчиться, і не хотіли, щоб на дитинство їхніх дітей та онуків впала її тінь.
Та їхні надії не збулись. Після 2022 року бойові дії стали такі інтенсивні, що далі приховувати їх від дітей було просто неможливо. Та все ж українці щосили стараються створити простір для дитинства. З’явилися підземні школи, лялькові театри влаштовують вистави навіть під час блекаутів, а місця, де святкують дитячі дні народження, заброньовані на кілька тижнів вперед.
Дехто зауважить, що народжувати дітей під час війни — погана ідея. Але постійно відкладати життя на потім теж неможливо, надто коли війна триває десять років і кінця не видно. Чи залишатися з дітьми в Україні аморально? У людей дуже різні обставини і не всі мають змогу виїхати. І хай там як, багато батьків, з якими ми розмовляли, кажуть: у ситуації тотальної непевності й непередбачуваності — якою якраз і є війна — турбота про дітей дає надію і наповнює життя сенсом.
Домашні овочі й квашені огірки на пікніку з родиною Гриників під Авдіївкою, 2019.
Микола рибалить під Авдіївкою з дітьми, Кирилом і Мирославою, 2019
Ольга з Кирилом розмовляють з сусідками в Авдіївці, 2018.
Аліса Мунтян, родичка Гриників, у Полтавській області, 2024.
Мирослава (посередині) з родичами в Полтавській області, 2024.
Ольга з дітьми на пікніку в Авдіївці, 2018.
Микола смажить шашлики на пікніку в Авдіївці, 2019.
Ольга з родичами в Авдіївці, 2018.
Валентина Мунтян, сестра Ольги, доїть козу в Полтавській області, 2022.
Мирослава, Кирило та Ольга біля свого будинку в Авдіївці, 2020.
Мирослава в Авдіївці, 2020.
Ольга з донькою Мирославою (ліворуч) і племінницею Ангеліною Дробиш (праворуч), Полтавська область, 2022.
Ольга набирає воду з колодязя, Полтавська область, 2023.
Мирослава бавиться у школі, Полтавська область, 2024.
Мирослава читає підручник, Полтавська область, 2024.
Кирило (праворуч) у школі, Полтавська область, 2024.
Аліса Мунтян у дитячому садку, Полтавська область, 2024.
Ольга, Полтавська область, 2023.
Микола верхи на Ластівці, Авдіївка, 2018.
Тимофій Цветков, Полтавська область, після того, як його сім’я мусила покинути Авдіївку, 2024.
.svg)
.svg)
Пішки через мінне поле
За даними ООН, Україна — найбільш замінована країна у світі. Майже чверть її території забруднена боєприпасами, що не вибухнули. Що ж роблять люди, які живуть на цій землі? Переважно і далі нею користуються: ходять через мінні поля, засаджують їх городиною, збирають ягоди і гриби в замінованих лісах.
Такі рішення чи не найважче пояснити тим, хто ніколи не жив у війні. Як тільки ми скажемо, що той чи той ходить мінним полем, хтось неодмінно втрутиться і зауважить, що такі люди «самовбивці» або «зійшли з розуму від травми».
Та все, що ми бачили й чули за ці роки в Україні, наштовхує на геть інше пояснення. Українці, які далі користуються замінованими землями, повертають собі тісний зв’язок із рідним ландшафтом, що його насильно відібрали від них під час воєнних дій. Можливість іти знайомою дорогою до пошти чи будинку свекрів — дорогою, якою ти ходила все життя — вартує ризику, коли ти відчайдушно потребуєш відбудувати свій зруйнований війною світ.
Зазвичай усе відбувається поступово. Спочатку місцеві бояться навіть наближатися до мілітаризованої зони в їхньому селищі. Та коли активні бойові дії припиняються і місце перестають охороняти, люди підходять все ближче і ближче, аж поки хтось наважується пройти першим і прокласти стежку — символ повторного привласнення простору і його фізичного повернення до щоденного вжитку.
Вчителька проводить підсумковий іспит у Торецькому музичному коледжі, 2018.
Чому люди живуть так близько до лінії фронту?
чому не виїжджають?
Це питання, мабуть, так і проситься до історії про повсякденне життя у зоні бойових дій. Нас постійно про це запитують. Інколи ми відповідаємо питанням на питання: «А ви точно щасливі там, де живете? Ні? Тоді чому не виїжджаєте?»
Причини, чому люди залишаються, такі ж різноманітні, як і саме життя.
У декого є родичі, яких вони не можуть покинути — старші, з інвалідністю, прикуті до ліжка чи просто ті, хто вперто не хоче виїжджати.
В інших — те, що, за звичайних обставин, ми б захоплено назвали справою життя: сімейна крамничка чи притулок для собак, власноруч збудований будинок чи виплеканий сад, школа, лікарня чи музей, яким вони керують десятки років. Такі люди, буває, відповідають не лише за саму справу, якій присвятили своє життя, а й за тих, хто від них залежить — за працівників, тварин або мистецькі твори під їхньою опікою.
Ще інші не мають грошей на оренду. Як в Україні, так і за її межами люди, вимушені переїхати через війну, можуть отримати безплатне житло лише на короткий термін. Але коли цей термін скінчиться, їм доведеться мати справу з ринком нерухомості. Для багатьох малозабезпечених українців і насамперед пенсіонерів, для яких єдиним доходом є державна пенсія, це непідйомне завдання.
Деякі люди більше бояться виїжджати, ніж лишатися. Жити у війні страшно, але переїжджати невідомо куди страшно теж. Коли навколо творяться жахіття, нема нічого дивного, що людина почувається безпечніше вдома, ніж у незнайомому місці. А дехто так сильно прив’язаний до свого дому, землі чи спільноти, що ніяк не може їх покинути. «Що лишиться з нашого міста, якщо всі виїдуть?» Ми чули це питання на Донбасі безліч разів.
У більшості людей причина не одна. Їх кілька. Мабуть, у житті кожного з вас є такі ж обставини у тій чи тій комбінації.
Але ж війна — це екстремальна подія. Вона має змусити людину забути про роботу, труднощі з грошима чи сентиментальні почуття, чи не так? Так, але не зовсім. Річ у тім, що для людини, яка її безпосередньо переживає, війна — це не зовсім подія. Це, скоріше, серія подій, менш і більш екстремальних, упереміш із періодами відносного спокою, надії та невизначеності. Це не точка на часовій лінії, а чинник, що зрештою стає тлом, на якому розгортається життя людини. На відміну від окремого епізоду насильства — наприклад, теракту — війна розтягнута в часі і дає людям та спільнотам змогу пристосуватися. Коли початковий шок стихає, повертаються рутинні, знайомі чинники людського життя, які поступово переважають страх і потребу в безпеці.
Виборча дільниця у Мар’їнці під час парламентських виборів, 2019.
Як це — керувати лікарнею у місті під облогою
У нас нема жодного фото Віталія Ситника, головного лікаря Авдіївської центральної міської лікарні. Кожного разу, коли ми були в місті і заходили до нього в лікарню розпитати про ситуацію з медициною, він вагався і врешті відмовлявся фотографуватися, бо соромився. Проте Віталій ні хвилини не вагався, лишатися йому у шпиталі чи ні, коли в Авдіївці чотири місяці тривали запеклі бої. Врешті-решт, буквально за два тижні до того, як у лютому 2024 місто повністю окупували росіяни, він виїхав і вивіз уціліле медичне обладнання.
Віталій та ще семеро працівників залишалися в Авдіївці до самого кінця. Вони жили в лікарні і все робили разом: рубали дрова, носили воду, готували їсти на «буржуйці» й спали в підвалі. Удень працювали в палатах, хоча це й було дуже небезпечно: в будівлю лікарні було кілька прямих влучань, і тільки дивом нікого не поранило.
Уже пізніше, у кабінеті в київській лікарні, де він знайшов роботу після окупації Авдіївки, Віталій сказав, що за ті чотири місяці працівники шпиталю стали немов одна сім’я. Він також поділився спогадом про роботу в той час:
«З сусіднього села приїжджає машина. З неї вискакують люди. З дівчинкою на руках, років семи. Видно, що вона вже мертва. Нема як навіть спробувати її відкачати, бо грудна клітка розтрощена. Ми кажемо про це її батькам, а вони: «Чекайте, там ще одна». Вони ведуть нас до машини, а в салоні ще одна дівчинка в калюжі крові. Теж мертва».
Лікар замовк, глянув на нас — в його погляді горіла лють — і додав:
«Лице тієї дівчинки стоятиме в мене перед очима до кінця життя».
Парафіяни беруть участь у святковій ході. Храм святої рівноапостольної Марії Магдалини в Авдіївці, 2018.
Віктор Лебедєв із матір’ю Оленою у їхньому будинку в Опитному, 2019.
Родіон та Олена в Кривому Розі після евакуації з Донбасу, 2023.
Родіон та його жовтий бус у Авдіївці, 2019.
Родіон на кладовищі в Опитному, 2019.
Цибуля, яку Родіон з Оленою виростили на своєму городі в Опитному, 2019.
Олена зі своєю свекрухою (ліворуч) і сусідкою (праворуч) в Опитному, 2019.
Олександр, сусід Олени й Родіона, в Опитному, 2019.
Вулиця в житловому районі Опитного, 2021.
Родіон та Олена з матір’ю Родіона (посередині) в літній кухні удома в Опитному, 2019.
Родіон з Оленою провідують старших сусідів в Опитному, 2021.
Родіон Лебедєв їде через сіру зону між Авдіївкою та Опитним, 2021.
Борщ готується на вогні біля хати в Лимані, окупованому російськими військами і звільненому наприкінці 2022, коли було зроблено це фото.
Мешканці Лиману чекають біля шпиталю на щоденну роздачу гарячої їжі від організації World Central Kitchen, 2022.
Люди, на чиїй землі ведуться бої, сприймають її не так, як ми. Майже все їхнє життя ця земля була звичайним собі місцем, а не зоною бойових дій, і такою вона для них є і досі. З 2014 року громади Донбасу розрізає лінія фронту. До повномасштабного вторгнення у цій силоміць накинутій межі залишалося трохи шпарин і людям вдавалося якось її перетинати туди-сюди, «зшиваючи» докупи свої розкраяні життя.
У 2019 році ми познайомилися з Вікторією, молодою жінкою з окупованого Донецька. На вимогу роботодавця вона перебралася до містечка з українського боку від лінії фронту, однак регулярно їздила додому провідати батьків. Розповідаючи про своє становище, вона використала метафору дому, над яким раптом втрачаєш контроль:
«Уявіть, що ви прокидаєтесь уранці, а вашу квартиру хтось абияк поділив на дві окремі зони. І раптом треба проходити через блокпост, щоб дістатися до власної вбиральні. На килимі сидить у брудних чоботах озброєний чоловік, і ви мусите показати йому паспорт і пояснити, чому вам треба справити потребу у власний туалет. Крім того, на момент коли це сталося, ваш чоловік був у кухні. Тому, за новими правилами, ви тепер вороги і не можете просто так зійтися разом. Тепер це ціла проблема».
Український солдат на блокпості під естакадою в Пісках, 2018.
Жінка у Покровську приймає вугілля, яке привезли їй під хату, 2022.
Там, де ми бачимо чергові руїни, вони досі бачать дім
Вважається, що під час війни нема чого перейматися матеріальними речами, бо по-справжньому важить тільки людське життя. Втім, досвід життя у війні засвідчує, що насправді все значно складніше. Коли люди показують тобі те, що лишилося від їхнього дому, на душі завжди стає тяжко. Для більшості з нас — це просто ще одна фотографія руїн. Тоді як для них — це місце, що колись було безпечне і особисте, а тепер осквернене. Там, де ми бачимо зруйновані стіни, стелі, що обвалились, і купу поламаних меблів і подертих шпалер, вони досі бачать свій дім:
«Ми купили цей килим, коли їздили відпочивати в Єгипет…»
«Вони гасили недопалки об моє улюблене крісло…»
«Артилерійська установка стояла просто серед клумби, яку моя дружина плекала роками…»
Багато українців, які більше не можуть жити в зруйнованих домівках у прифронтовій зоні, навідуються туди за першої ж нагоди. Прибирають руїни дому й доглядають за садом чи городом. Хай навіть у цьому нема жодного сенсу.
«Особисто я думаю, що нам давно вже пора покинути цей будинок. Але хай чоловік їздить, я не забороняю», — сказала одна жінка. — «Я не хочу забирати в нього останню надію на повернення до нормального життя».
Обстріляний будинок в Опитному, селищі в сірій зоні між Авдіївкою та Донецьком, 2019.
Донбас — яким ми його знаємо — це продукт промислової революції. А назва регіону — слово-гібрид, скорочено від «Донецький вугільний басейн». З самого цього топоніму бачимо, що ідентичність регіону століттями визначала видобувна галузь. До епохи індустріалізації, тобто до кінця XVII століття, Донбас називали Диким полем: степовим краєм на межі імперій, де тут і там мешкали кочівні племена, а згодом козаки. Через посушливий клімат і сильні вітри ця місцевість була непридатною для постійного проживання великої кількості людей.
З розвитком індустріального виробництва та вугільної промисловості поступово сформувалася складна інфраструктура, що підтримувала численні фабрики, металургійні заводи та потік робітників, які з’їжджалися звідусюди. Уздовж Сіверського Дінця збудували десятки великих і малих дамб, щоб у дедалі активнішому промисловому регіоні не було проблем з постачанням води. Навколо міст висаджували ліси — захист від нещадних степових вітрів. Проте інтенсивна індустріалізація серйозно шкодила довкіллю. Ще до початку війни Донбас вважався зоною екологічного лиха через постійне забруднення повітря, ґрунту і води.
Складна екологічна ситуація була настільки суттєвим фактором життя на Донбасі, що це вплинуло на ідентичність мешканців регіону, а їх на початку XXI століття налічувалося майже 7 мільйонів. Зокрема, з’явилася ціла культура навколо териконів: насипів з породи, що лишилася після видобутку вугілля. Ці насипи — «Донбаські гори», а то й «піраміди Донбасу», як їх із любов’ю називали тутешні — були символами екологічного лиха й водночас культурно значущими місцями.
Ті, кого цікавить, як війна на Донбасі вплинула на екологію, мають взяти до уваги цей парадокс. Адже вплив двоякий. З одного боку, за десять років бойових дій багато районів перетворилися на випалену землю. З іншого, через війну зупинилася видобувна промисловість, яка десятиліттями шкодила довкіллю. Багато шахт, заводів і міст зруйновано і навряд чи буде відбудовано. А це значить, що окремі ділянки повернуться до свого природного стану, так як це сталося свого часу з Чорнобильською зоною.
Усі війни рано чи пізно закінчуються, і зрештою, руйнація дамб і зупинка промислових викидів може виявитися благом для довкілля. Але що ці кардинальні зміни означатимуть для мільйонів людей, які називають цей регіон домом? Вугільна промисловість занепадає по всьому світу, а отже відбудовувати Донбас у його колишньому вигляді не має економічного сенсу. Без міст, промисловості та інфраструктури, що їх підтримує, це вже буде не Донбас, а Дике поле. І степ не зможе прийняти стільки людей, скільки тут жило століттями, хай навіть його воєнні рани з часом загояться.
Річки течуть через лінію фронту й несуть у своїх водах наслідки війни
Сіверський Донець та його притоки течуть через Харківську, Луганську й Донецьку області, які серед усіх регіонів України постраждали від війни найбільше. У цих водах висока концентрація свинцю, кадмію, нікелю, аміачного азоту та нітритів. Одним із джерел забруднення є дизель та інші нафтопродукти, які потрапили у воду з затонулої військової техніки і зруйнованих резервуарів із паливом. Ще одним — каналізація та промислові очисні споруди, які були пошкоджені або знищені і більше не працюють. Воду також отруюють пожежі у лісах, на сільськогосподарських підприємствах і заводах.
Якщо зразки води взяти ближче до лінії фронту, показники будуть ще гірші. Але Сіверсько-Донецьке басейнове управління водних ресурсів — державна установа, що відповідає за управління та моніторинг за водокористуванням у регіоні — має доступ до річок щонайближче за 10-15 кілометрів від зони активних бойових дій. Майже половина водойм, за якими має стежити управління, перебувають на окупованих територіях, а отже недоступні.
У вересні 2024 року ми розмовляли з Сергієм Трофанчуком, начальником управління, коли російська ракета вдарила за три кілометри від його офісу просто по супермаркету. Попри небезпеку, фахівці управління далі збирають зразки води та аналізують їх у лабораторії. Як і інші організації у прифронтових районах, управління мусить утримувати крихку рівновагу між продовженням роботи й турботою про безпеку працівників. Як багато інших державних службовців у Донецькій області, Сергій добре знає, що кожна зачинена крамниця й кожна евакуація державної установи — це ще один крок до того, що місто та його мешканці залишаться покинуті напризволяще.
Рівень води в Оскільському водосховищі біля Яцківки впав після того, як російські війська частково зруйнували дамбу, 2023.
Стрічкою позначено стежку через пшеничне поле біля Лиману, звідки сапери Державної служби з надзвичайних ситуацій прибрали невибухлі боєприпаси, 2023.
Новобранці з 80-тої окремої десантно-штурмової бригади під час навчання в районі Бахмуту, за кілька днів до відправки на передову, 2023.
Відірвані від сім’ї та дому, біженці постають перед непростим вибором між безпекою і всім, що складало їхнє життя
До повномасштабного вторгнення, коли Росія у своїй агресії проти України здебільшого обмежувалась Донбасом, в західних медіа цю війну часто називали невидимою або забутою. Людей, змушених через неї покинути свій дім, не вважали біженцями і ніде гостинно не приймали.
Після 24 лютого 2022 ситуація змінилася. У перші дні вторгнення медіа заполонили фото виснажених, наляканих жінок із дітьми на руках, які стояли в чергах на перетин західного кордону України. Багато країн на Заході виявили небувалу підтримку й гостинність. Стороннім могло здатися, що це щасливий кінець. Але для біженців це був тільки початок циклу вимушеної міграції, хронічного стану непевності й нестабільності.
Чимало українців, які виїхали за кордон, ледве зводять кінці з кінцями і ніяк не можуть інтегруватися в суспільство, що їх прийняло. Вони постійно читають жахливі новини з дому і страждають від провини вцілілого. Та насамперед вони страждають від розлуки з близькими. Від початку повномасштабного вторгнення Україна обмежила виїзд чоловіків віком від 18 до 60 років за кордон. Заборона мала на меті зберегти мобілізаційний потенціал, та водночас призвела до болючих, часто непоправних розривів у мільйонах українських сімей. Жінки, вимушені виїхати з дітьми за кордон, мусять самі всьому давати раду й не знають, коли їм знову вийде побачити своїх чоловіків, батьків і синів.
Відірвані від сім’ї та дому, біженці постають перед непростим вибором між безпекою і всім, що складало їхнє життя. Багато хто обирає друге або вагається між двома варіантами і прирікає себе на постійні переїзди. Управління ООН у справах біженців називає міграцію через український кордон «маятниковою»: люди здебільшого їздять туди-сюди, а не виїжджають з країни назавжди. Це свідчить про сумніви українців, які намагаються знайти свій шлях у складних умовах вимушеної міграції та розлуки з родиною.
Деякі жінки описують цей вибір — виїхати, залишитися чи повернутися — фразою «і так погано, і так зле». Наталя з Києва, яка прожила два роки в Німеччині з малою донькою, сказала так: «Виїжджаєш — почуваєшся боягузкою, яка покинула рідну країну в важкий час. Лишаєшся — чуєш, що ти погана мама, бо наражаєш свою дитину на небезпеку». Зрештою, попри обстріли щоночі й постійний страх за життя доньки, Наталя повернулася додому до чоловіка.
Як і тисячі українців та українок, Наталя опинилася у ситуації, де, здається, нема правильного вибору: хоч яке рішення ти обереш, тебе чекає суворий осуд. У суспільстві, травмованому війною, публічні дискусії нерідко набирають емоційних обертів, і дістати ярлик «поганої» громадянки чи «поганого» громадянина дуже легко. Тих, хто виїхав, засуджують і вважають боягузами, які шукають тепла й добра за кордоном. На людей, які лишаються у прифронтових містах — чи, ще гірше, живуть під російською окупацією — часто чіпляють ярлик потенційних колаборантів і поплічників ворога.
Пошкоджена багатоповерхівка в Лимані, 2022.
Як виглядають біженці?
Чи можуть біженці та біженки гарно вдягатися? Їздити на позашляховику? Робити гелевий манікюр? Займатися йогою? Ходити в кафе на бранч? Висловлювати свою думку або навіть сперечатися з нами?
Допомагати жалібним і пригніченим — тим, кому жменька крихт з нашого стола за радість — легко і приємно. Але що як біженці мають цілком собі звичайний вигляд? У голову закрадається думка: а що ж то за «біженці» такі?
А відповідь проста. Біженці — такі ж люди, як ми. Ті, хто ще кілька тижнів тому нормально жили, поки не втратили дім через бойові дії. Втрата дому — це, звісно, біда, але це не означає, що людина одночасно втратила всі атрибути довоєнного життя. Коли хтось тратить заощадження на манікюр чи вечерю у кафе — це не конче приклад зайвого розкошування, а спроба якось впоратися з ситуацією, зберегти гідність і довести собі, що ти — та ж людина, якою була до того, як усе змінилося на гірше.
Коли ми забуваємо про це й очікуємо, що біженці завжди виглядатимуть і поводитимуться так, як показано у фільмах чи медіа, ми підтримуємо «іншування» — шкідливий спосіб мислення, через який війна і вбивства здаються більш прийнятними. Адже значно легше виправдати насильство проти людей, які начебто докорінно відрізняються від нас.
Багато українських переселенців, як за кордоном, так і у відносно безпечних регіонах на заході України, відчувають тиск із вимогою відповідати цим стереотипам. Часто цей тиск наростає до точки, коли люди почуваються непроханими гостями й вирішують повернутися туди, де з неба летять ракети, зате на них ніхто не дивиться зневажливо.
Працівники українського Червоного Хреста готують пацієнтку лікарні у Слов’янську до евакуації. Щоб особисті речі не загубилися дорогою, на них чіпляють номерки — і такі ж дають кожному евакуйованому, 2022.
Кирило Гриник (ліворуч) бавиться з дітьми родичів в автомобілі, припаркованому у дворі його нового дому в Полтавській області, 2024.
Дорога через Долину. Після кількох місяців запеклих боїв це фронтове село було стерто з лиця землі, 2022.
Олена Дьячкова із внуком Микитою у квартирі в польському Слупську, куди вони виїхали після початку російського вторгнення, 2022.
Олена та Олександр у притулку для переселенців у Дніпропетровській області після того, як Олена повернулася з Польщі до чоловіка, 2023.
Олена та Олександр із сусідкою Валентиною та їхнім псом, Лордом, удома в Авдіївці, 2018.
Олена та Олександр у притулку для переселенців у Дніпропетровській області, 2023.
Олена, Олександр і їхня сусідка працюють на городі, Авдіївка, 2018.
Кавун на столі Олени та Олександра у містечку для переселенців під Києвом, 2024.
Олена годує борщем свого внука Микиту в польському Слупську, куди вони виїхали після початку повномасштабного вторгнення, 2022.
Олена з сусідкою біля їхньої тимчасової квартири у Київській області, 2024.
Кухонне вікно розбите російським снарядом, Авдіївка, 2018.
Олена з внуком Микитою у Київській області, 2024.
Олександр у притулку для переселенців у Дніпропетровській області, де він мешкав сам після виїзду з Авдіївки, 2022.
Олена Дьячкова розглядає один із кількох сімейних фотоальбомів, які їй вдалося забрати з Авдіївки. Нині сім’я живе у поселенні під Києвом, збудованому для людей, які мусили виїхати з окупованих Росією територій, 2024.
Сім’я переселенців із Донбасу у притулку у Львові, 2023.
«Моє життя» — так Світлана з Донецька називає пластиковий пакет, у якому зберігає документи, фотографії, готівку, різні родинні сувеніри й дрібниці, які їй хочеться врятувати серед непевності воєнного часу. Якщо їй колись доведеться втікати з дому, вона зможе швидко вхопити цей один пакет, куди зібрано все важливе.
Ми нечасто переглядаємо родинні альбоми. В епоху смартфонів вони здаються чимось застарілим. Однак саме в цих альбомах зберігаються спогади про дитинство й сімейне життя, які ніяк не вдасться відновити, якщо вони загубляться. Біженці, яким вдалося зберегти сімейні фотоальбоми — хай навіть довелося задля цього покинути якісь більш практичні речі — вважають, що їм пощастило. За десять років війни в Україні це стало частиною спільного досвіду виживання, знанням, що передається з вуст в уста.
Улітку 2022 року ми зателефонували Олені, тітці Аліси, запитати, чи з нею все гаразд — вранці її район у Донецьку обстріляли ракетами. Олена не постраждала, але сказала, що почала пакувати фотографії і спортивні грамоти сина в разі, якщо їм доведеться тікати.
«Багато людей, я чула, шкодують, що не взяли з собою сімейні фотографії», — сказала Олена. — «І я подумала собі: справді, коли старі фото зникають, здається, що зникли докази твого життя до війни. Так наче твоє минуле стерлося».
Новобранці з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади перепочивають між тренуваннями в районі Бахмуту, 2023.
Гендерний стереотип: всі чоловіки — солдати, всі жінки — жертви?
Гендерний вимір війни здається доволі очевидним: це чоловіча справа, де жінці виділено роль жертви. Та коли йдеться про війну, очевидне часто буває оманливим, а омана може стати фатальною, якщо на кону людські життя.
У політичному, гуманітарному й медійному дискурсі про війну фраза «жінки й діти» майже стала синонімом слова «цивільні». Ми звикли бачити фото нещасних жінок і дітей у зонах конфлікту. І часто забуваємо поставити просте питання: а де чоловіки? Відповідь звучить так: часто цивільні чоловіки мертві або ховаються від примусової мобілізації чи позасудової розправи. Жінки, хоч і постраждалі, живі й позують перед камерою. Кожен, хто має безпосередній досвід війни, скаже, що у жінок більше шансів вижити, ніж у чоловіків.
На різне ставлення до чоловіків та жінок впливає стереотип, за яким усі чоловіки — солдати, а всі жінки — цивільні жертви. Вважається, що жінок варто захищати (чи той захист завжди щирий та дієвий — це інше питання). Чоловіків, тим часом, ловлять і вбивають ворожі солдати або мобілізують і посилають на фронт — власний уряд чи окупаційна влада. Багато чоловіків готові протистояти ворогу, але негнучка гендерна модель майже не залишає їм вибору в цьому питанні життя і смерті. Нерідко в хаосі війни у чоловіки, не розбираючи, записують всіх: неповнолітніх хлопців, які виглядають надто дорослими на свій вік, старших людей, людей з інвалідністю, трансгендерних жінок.
Зрештою, начебто безневинний стереотип, покликаний захистити жінок і дітей, позбавляє цивільних чоловіків захисту, а жінок — суб’єктності і права обирати активний опір або йти на фронт.
Ольга Гриник (посередині) з родичами в Полтавській області після виїзду з Авдіївки, 2024.
Кирило Гриник удома в Авдіївці, 2019.
Кирило Гриник спить у своєму новому домі в Полтавській області, 2023.
Гриники з родичами на пікніку біля озера в Полтавській області, 2023.
Пацифізм як привілей
Війна Росії проти України випробувала не лише волю України до життя й спротиву, а й деякі усталені уявлення про війну та мир, що їх ми часто сприймаємо як належне.
Одним із таких уявлень є стійкість. Останнім часом стійкість українців стала медійним кліше. Але, можливо, настав час запитати, чи стійкістю справді варто захоплюватись. Зі стійкістю є одна проблема: це не добровільний вибір. Люди мусять бути стійкими, коли в них нема іншого вибору як виживати за неможливих обставин. Можливо, замість того, щоб хвалити стійкість українців чи інших спільнот, які страждають, варто поцікавитися, чому вони страждають і як допомогти зупинити ці страждання, а не підносити здатність людей терпіти їх із усе більшим стоїцизмом.
Ще один стереотип стосується миру. Майже всі люди на світі — за кількома прикрими винятками — погодяться, що мир кращий за війну. Та не всі мають змогу вибрати мир. Пацифізм — це не просто похвальна моральна позиція, а привілей. Виступати за мир замість війни може тільки потенційний агресор, бо лише він має можливість вибирати між миром і війною. У жертви вибір обмежений: здатися, жити в окупації або загинути. І є ще один вибір, що його якраз зробила Україна: чинити спротив. Але де в цій дихотомії «війна/мир» місце спротиву? І коли українців закликають «вибрати мир», що саме їм пропонують вибрати замість опору? Капітуляцію? Окупацію? Смерть?
Ці та інші уявлення ведуть нас до сфери морального компромісу. Моральний компроміс дає нам змогу вважати себе добрими, порядними людьми — і водночас, можливо підсвідомо, припускати, що це нормально, якщо деякі люди страждають і помирають. Чому? Причини, якщо їх висловити прямо, абсурдні: бо ці люди далеко і ми їх не бачимо; бо вони, певно, у чомусь не такі як ми; бо у їхній країні насильство здається нормою; бо за їхню безпеку відповідає їхня держава, а як держава не може їх захистити, це не наш клопіт.
Такі уявлення про мир, війну і стійкість підживлюють нерівність у світі й дозволяють нам спокійно ігнорувати людські страждання, поки ті досить далеко від нас — і географічно, і через спосіб репрезентації у медіа, що тільки підсилює «іншування» людей, які живуть у війні.
Ольга Гриник зі своїм племінником, Тимофієм Цвєтковим, у Полтавській області. На футболці Тимофія написано: «Мій тато носить форму ЗСУ». Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, його тата Миколу та решту чоловіків у їхній родині мобілізували до війська, 2024.
Коли йдеться про війну, очевидне часто буває оманливим, а омана може стати фатальною, якщо на кону людські життя
Мирослава Гриник (посередині) з двоюрідною сестрою і братом в Полтавській області, 2023.
.svg)
Аліса Сопова (ліворуч) та Анастасія Тейлор-Лінд (праворуч).
Аліса Сопова — журналістка й антропологиня. Досліджує досвід цивільного населення під час війни в Україні та особливості повсякденного життя в умовах воєнного насильства. Аліса народилася й виросла в Донецьку і з початком війни у 2014 році перед нею постало складне завдання — висвітлювати насилля у рідному місті. Відтоді вона присвятила свою кар’єру розповіданню історій, що намагаються передати реальний досвід людей, які пережили війну, і кинути виклик естетичним кліше, політичним упередженням і стереотипам, які часто викривляють такі історії. Аліса стала першою стипендіаткою з України у фундації Німана в Гарвардському університеті. Згодом закінчила магістерську програму з регіональних студій в Гарварді. Нині Аліса навчається в аспірантурі з антропології в Принстонському університеті.
Анастасія Тейлор-Лінд — британсько-шведська фотожурналістка й поетка. Працює з темою жінок, війни і насильства. Стипендіатка National Geographic Society, TED і фундації Німана в Гарвардському університеті (2016). Анастасія двадцять років фотографує і пише про конфлікти. В Україні працює відколи 2014 року почалася війна. Її перша книжка — «Майдан — портрети з чорної площі», що вийшла друком у видавництві GOST Books — документує Революцію гідності в Києві. У 2022 році видавництво Smith|Doorstop видало її дебютну збірку поезії «Одна мова» (One Language). У 2023 Анастасія отримала Премію для фотокореспонденток від компанії Canon (Canon Female Photojournalist Award) за багаторічну репортерську роботу на сході України. Закінчила дві магістерські програми: з фотожурналістики й поезії.
Анастасія та Аліса співпрацюють понад десять років. З 2018 року вони разом працюють над проєктом 5K from the Frontline. Їхні репортажі публікували TIME, The New York Times, The Washington Post, The New Humanitarian та NPR. Виставки їхніх робіт проходили, зокрема, у Імперському воєнному музеї (Велика Британія), Гарвардському університеті (США) та Верденському меморіалі (Франція).
.svg)
.svg)
Social Links:
Текст: Аліса Сопова
Фотографії та відео: Анастасія Тейлор-Лінд
Локальна координація: Дмитро Пащенко
Креативна дирекція: Беатріс Патарата
Брендинг і дизайн сайту: Петар Пирижович
Відеомонтаж: Паоліна Стефані
Переклад українською: Ганна Лелів
Проєкт 5K from the Frontline реалізовано за підтримки National Geographic Society, стипендійної програми з візуального розповідання історій CatchLight Global Fellowship і гранту для фотожурналісток від компанії Canon (Canon Female Photojournalist Grant).
Картографічна анімація: National Geographic Society
Картографічні джерела: Міністерство оборони України (передрук із Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода), Інститут вивчення війни та проєкт «Критичні загрози» Американського інституту підприємництва.